Послухай, синку, я розповідаю тобі про це, коли ти спиш, підперши маленькою ручкою щоку, й білявенькі кучері поприлипали до твого вологого лоба. Я прокрався до твоєї кімнати. Через декілька хвилин після того, як розпочав читати документи в кабінеті, задумлива хвиля каяття охопила мене. З відчуттям провини я підійшов до твого ліжка.
Є речі, над якими яким я замислююсь, синку. Бувало, я сердився на тебе. Я сварився , коли ти, збираючись до школи, розтирав обличчя рушником до плям. Я докоряв тобі за не начищене взуття. Я гнівався, коли ти розкидав деякі речі по підлозі.
За сніданком я також знаходив провини. Ти розплескував їжу, жадібно ковтав її. Клав лікті на стіл. Намазував на хліб масло товстим шаром. А коли ти розпочинав гратися, а я поспішав на поїзд, ти повертався, махав рукою й вигукував: «До побачення, татку! ». А я насуплено відповідав: «Тримай плечі прямо!»
Увечері починалося те ж саме. Коли я підходив до стежки, я спостерігав, як ти, стоячи на колінах, грав у кульки. На твоїх шкарпетках були дірки. Я принижував тебе перед товаришами, які проходили повз нас, заганяючи тебе додому. Шкарпетки дуже коштовні – і якщо ти їх купуєш, треба бути обережнішим!
Уявляєш собі, синку, це від батька! Пам’ятаєш, пізніше, коли я читав у кабінеті, як ти несміливо зайшов з болем в очах? Коли я зиркнув, відірвавшись від паперів, з нетерпінням, що мені заважають, ти стояв у нерішучості в дверях. «Що тобі треба » - випалив я. Ти нічого не сказав, але кинувся в бурхливому пориві, обійняв мене і поцілував, і твої маленьк рученятаі так стиснулися, з такою емоційністю, яку тільки Бог здійняв у твоєму серці, яку ніяка зневага не могла зменшити.
Потім ти побіг, тупотячи по сходах. Так, синку, відразу після цього мої папери вислизнули з рук, мене охопив неймовірний знесилюючий жах. Що було моєю звичкою? Звичка відшукувати провину, виносити догани – ось що було винагородою тобі за те, що ти просто хлопчик. Не те, що я не любив тебе; я був занадто вимогливим до юнака. Я вимірював тебе цінностями своїх років. І так чудово, що добра, краси й правди було багато у твоїй вдачі. Твоє маленьке серденько було таким великим, як світанок над узгір’ям. Це виявилось у спонтанному імпульсі кинутись до мене й поцілувати на добраніч. Нічого більше не має значення, синку, нічого. Я прийшов до тебе у темряві й преклонив коліна засоромлений. Це слабке спокутування – я знаю, ти не зрозумієш таких речей, якщо я скажу тобі, коли ти прокинешся. Але від завтра я буду справжнім татком! Я стану тобі другом, буду страждати, коли ти страждаєш, сміятися, коли ти смієшся. Я відкушу собі язика, коли навернуться розпачливі слова. Я буду повторювати, як ритуал «Він ніхто інший, як хлопчик, маленький хлопчик!» Боюся, що уявляю тебе дорослим чоловіком. Але, коли зараз я бачу, як ти зіщулився під своєю ковдрою, розумію, що ти все ще дитина. Завтра ти будеш у маминих обіймах, а твоя голівка на її плечі. Я цього так жадаю, так жадаю..
Є речі, над якими яким я замислююсь, синку. Бувало, я сердився на тебе. Я сварився , коли ти, збираючись до школи, розтирав обличчя рушником до плям. Я докоряв тобі за не начищене взуття. Я гнівався, коли ти розкидав деякі речі по підлозі.
За сніданком я також знаходив провини. Ти розплескував їжу, жадібно ковтав її. Клав лікті на стіл. Намазував на хліб масло товстим шаром. А коли ти розпочинав гратися, а я поспішав на поїзд, ти повертався, махав рукою й вигукував: «До побачення, татку! ». А я насуплено відповідав: «Тримай плечі прямо!»
Увечері починалося те ж саме. Коли я підходив до стежки, я спостерігав, як ти, стоячи на колінах, грав у кульки. На твоїх шкарпетках були дірки. Я принижував тебе перед товаришами, які проходили повз нас, заганяючи тебе додому. Шкарпетки дуже коштовні – і якщо ти їх купуєш, треба бути обережнішим!
Уявляєш собі, синку, це від батька! Пам’ятаєш, пізніше, коли я читав у кабінеті, як ти несміливо зайшов з болем в очах? Коли я зиркнув, відірвавшись від паперів, з нетерпінням, що мені заважають, ти стояв у нерішучості в дверях. «Що тобі треба » - випалив я. Ти нічого не сказав, але кинувся в бурхливому пориві, обійняв мене і поцілував, і твої маленьк рученятаі так стиснулися, з такою емоційністю, яку тільки Бог здійняв у твоєму серці, яку ніяка зневага не могла зменшити.
Потім ти побіг, тупотячи по сходах. Так, синку, відразу після цього мої папери вислизнули з рук, мене охопив неймовірний знесилюючий жах. Що було моєю звичкою? Звичка відшукувати провину, виносити догани – ось що було винагородою тобі за те, що ти просто хлопчик. Не те, що я не любив тебе; я був занадто вимогливим до юнака. Я вимірював тебе цінностями своїх років. І так чудово, що добра, краси й правди було багато у твоїй вдачі. Твоє маленьке серденько було таким великим, як світанок над узгір’ям. Це виявилось у спонтанному імпульсі кинутись до мене й поцілувати на добраніч. Нічого більше не має значення, синку, нічого. Я прийшов до тебе у темряві й преклонив коліна засоромлений. Це слабке спокутування – я знаю, ти не зрозумієш таких речей, якщо я скажу тобі, коли ти прокинешся. Але від завтра я буду справжнім татком! Я стану тобі другом, буду страждати, коли ти страждаєш, сміятися, коли ти смієшся. Я відкушу собі язика, коли навернуться розпачливі слова. Я буду повторювати, як ритуал «Він ніхто інший, як хлопчик, маленький хлопчик!» Боюся, що уявляю тебе дорослим чоловіком. Але, коли зараз я бачу, як ти зіщулився під своєю ковдрою, розумію, що ти все ще дитина. Завтра ти будеш у маминих обіймах, а твоя голівка на її плечі. Я цього так жадаю, так жадаю..
Дякую за переклад
ВідповістиВидалити