Ювенальні нариси щасливого дитинства

Ювенальні нариси щасливого дитинства

Останнім часом у суспільстві жваво дискутуються питання створення нового виду юстиції – ювенальної. За своїх змістом вона повинна сприяти захисту прав неповнолітніх.

До мене, як до адвоката, що спеціалізується в цій галузі, було багато питань із боку масмедіа. Проте, тема до сьогодні так і залишилася формальною, та, на моє переконання, є необхідність звернутися до неї детальніше.

Отже, цивільно-процесуальне законодавство дозволило дітям, котрим уже виповнилося 14 років, звертатися з позовами до суду. Ці правовідносини, що пов'язані з активною соціальною поведінкою неповнолітнього, держава в особі наших законодавців бажає назвати Ювенальною Юстицією, створивши спеціальні структури зі спеціальними функціями, які б обмежували, врегульовували, та спрямовували активну діяльність неповнолітнього в потрібне русло.

Однак у цій, здавалось би, добрій справі, є одне велике АЛЕ!..

Для створення будь-чого нового в державі потрібен діалог із суспільством. Не стільки для того щоб, як каже наш прем'єр, пояснити, що то за реформи й для чого вони впроваджуються, скільки з необхідністю зрозуміти соціальну необхідність кожної реформи. Інакше проблему за рахунок реформаторства не вирішити.

І тут є сподівання, що вся, образно кажучи, багатослівна "полова" в аргументації за Ювенальну юстицію – повинна бути зважена з позиції здорового глузду, а не задля створення чергового піару. Що, у принципі, демонструє більшість політиків.

До національної традиції "усе реформувати" є доречний анекдот. Старий циган сидить на ґанку, та, підперши кулаком підборіддя, наглядає, як його діти возяться в болоті. Затягуючись люлькою, циган повертається до дружини: "Ось тут гадаю: чи цих відмити, чи нових зробити?"

Ми хочемо народити нове, не відмившись від того, у чому сидимо.

А маємо те, що маємо: правосуддя, власне, як і вся юстиція, втратила здоровий колір обличчя, та давно перетворилась в таку собі "брудну підстилку" під владу.

Юстиція за своєю цивілізованою природою – це механізм реалізації будь-якого правового проекту, у тому числі і ювенального, вона ж відповідає за виконання законодавчої ідеї. Діяльність виконавчого організму – і є найяскравіший тест для влади, що викриває дійсні, а не задекларовані наміри.

А, власне, ця сувора дійсність така: як не змінюй законодавчу базу, виконавча влада все традиційно спаскудить.

Достатньо відкрити принаймні іще існуючий реєстр судових рішень, та знайти там аргументи, за яких виносяться рішення.

Наприклад, віднайти аргументовані підстави в першій-ліпшій постанові суду про взяття під варту. Нормальний, правовий аргумент. Не ту нісенітницю, якою суди обґрунтовують обмеження волі, у тому числі й неповнолітньому – а здоровий, європейський, як ми любимо казати, глузд. Або, наприклад, рішення судів про позбавлення батьківських прав – де спробувати знайти глибокий аналіз ситуації, та справедливий, розумний висновок.

Не проблема в поганому законі, проблема у відсутності правової культури як такої.

Проблема дитини – це проблема дорослого в зародку. Держава не може задовольнити негаразди дорослого громадянина, зате поспіхом береться за вирішення дитячих.

Як це можливо, коли батьки не можуть забезпечити навіть не виховання, а беріть нижче – годування дитини в нормальний та достойний спосіб? А кожен, кому державою доручено виконувати функції правосуддя, опікунства, охорони правопорядку, у першу чергу задовольняє за рахунок цієї роботи свої, у більшості випадків, матеріальні амбіції.

То до чого тут діти?!..

Проблема не може вирішувати проблему.

За майже 20-річний досвід роботи адвокатом можу з упевненістю зробити висновок: суспільство не дозріло до вирішення дитячих проблем. А тому слід спочатку розібратися із проблемою дорослого, який, у свою чергу, знайде в собі сили допомогти дитині.

У поведінці кожної людини головною рушійною силою завжди є мотивація, і людина не вільна діяти інакше. Суспільна мотивація програмує, впливаючи на підсвідомість іще з дитинства.

Якщо в радянські часи мотивацією була державність, то зараз головним підсвідомим аргументом є необхідність бути успішним, що по суті й спотворює психіку дитини. Бути успішним можливо тільки за рахунок менш успішного, ніяк інакше. А тому при утопічному загальному настрої на успіх частина суспільства апріорі залишиться не задоволеною.

Тобто, дитина, знову ж таки, підсвідомо, буде шукати вихід своєї незадоволеності. Здогадайтесь, за рахунок кого? А ми їй карти в руки – чи не садизм це на державному рівні?

А як же задекларована ланка суспільства – сім'я? А як же повага до того, хто дав тобі життя?

У цій ситуації простіше за все не вирішувати справжню проблему – бо зміною законів не спромогтись примусити діяти голодну та вибагливу "ювенальну" братію в законний спосіб. Краще назвати її гарним європейським словом, щоб не гірше, аніж у сусіда – і любим друзям під оцю справу подарувати побільше посад, щоб тішилися, аби не плакали.

Для допомоги дитині потрібен більш високий рівень власної свідомості. А тому суспільству треба змінюватись. І не стільки в частині задоволення своїх примітивних потреб за рахунок просування у владу, власне – їжа, нора та розмноження – скільки навчитися не заплющувати очі на реальність. А тут доведеться напружуватись, бо щоб просто піаритись, багато розуму не треба.

Тоді з'явиться потреба не законодавча, а внутрішня. Наприклад, судових ескулапів навчити аргументувати кожне своє рішення, і так, як при Петрі Першому, публічно, щоб, як-то казав государ, "Дурь кожного видно було".

А нема аргументів – скасовувати рішення, та звільняти ідіота з роботи. Бо правосуддя не повинно утримуватися за рахунок навіжених та злиденних, які за один дзвінок та тридцять срібних напишуть таке, що на голову не налізе. Чому б не навчити суддю чи прокурора поважати закон? Власне, заради чого вони ж з їдають левову частину бюджету?

А як же інакше ти будеш шукати аргументи на рішення, яке, наприклад, пройшло всі інстанції, де будівництво триповерхового будинку помічником народного депутата у вас посеред городу не є порушенням ваших прав на користування цією земельною ділянкою, як вирішив суддя Голосіївського суду Новак?

Не порушує "тому що"...

Або коли суддя проводить слухання нетверезий, пише рішення по справі по банківському кредиту абсолютно не по суті позову, а апеляція та касація не вбачає ніяких порушень – бо, бачте, судам заборонено виносити рішення не на користь банків. І тут нікого не турбує, що аргументів відмови в позові немаєтому що...

Більше того, Вища Рада юстиції не вбачає підстав до відкриття дисциплінарного провадження відносно судового алкоголіка – знову ж таки, тому що... Бо проти аргументів можна надати інші, а тут усе так просто, і не требі напружуватися. Та, власне, і нема чим.

А ми їх назвемо ювенальними, та доручимо їм долю своїх дітей... Так і хочеться сказати : геть руки від дітей!

Згадуючи це красиве слово "ювенальна", мені здається, що депутатам просто нема чим зайнятись – тож вони вигадують різні гучні назви, аби потім суспільство з ними бавилось. Бо відмити існуюче їм просто не під силу. Та й завдання такого, власне, немає.

*   *   *

Зрозуміло, що проблеми хворого суспільства не вирішуються одразу. Однак, кроки до їх вирішення не повинні нагадувати переминання з ноги на ногу біля закритих дверей громадського туалету.

У першу чергу, на посаду до Опікунської Ради в якості консультанта треба призначати психолога з великим досвідом роботи, який дорожить своєю репутацією та має ім'я – а не "тіток із вулиці", які мають на руках не тільки диплом, але й купу проблем як матеріальних, так і психологічних. Бо більшість дитячих позовів носять не юридичне, а психологічне підґрунтя, де прийняття нових законів нічим не зарадить.

Судова реформа – це більмо на обох очах суспільства. Суд давно вже втратив функцію правосуддя.

Треба навчити суд працювати, а не міняти його назви, примусивши діяти контролюючі структури, які на даний час виглядають як запалений апендикс, що не підлягає лікуванню та видаляється лише хірургічним втручанням.

В іншому випадку за владні помилки ми будемо розраховуватися власними дітьми.

Ганна Боряк, адвокат, спеціально для Української Правди