ПРОТОІЄРЕЙ ВАСИЛЬ ЖУКОВСЬКИЙ: Я НЕ БУДУ ВІНЧАТИ ГЕЇВ

ПРОТОІЄРЕЙ ВАСИЛЬ ЖУКОВСЬКИЙ: Я НЕ БУДУ ВІНЧАТИ ГЕЇВ

Нещодавно прихожанка мені розповідала: приїхав до нас за обмінною програмою 16-річний хлопець з Канади, потрапив до лікарні і каже: не оглядайте мене там, не дивіться, я ще не визначився зі своєю статтю...

- Двадцять років тому в українських школах почали викладати основи християнської етики. Християнізація освіти почалась зі Львова, де перше офіційне втілення знайшла у наказі тодішнього начальника обласного управління освіти Ірини Калинець. Того ж року перші курси для майбутніх вчителів християнської етики відбулись у Рівному. З 1995-го роль одного з локомотивів християнізації світської освіти взяв на себе Національний університет “Острозька академія”. Тут на постійній основі запровадили підготовку вчителів християнської етики для всієї України, щороку проводять всеукраїнські конкурси для вчителів предметів духовно-морального спрямування та учнів-знавців Біблії, а 2010-го презентували першу в Україні програму з основ християнської етики для 1-11 класів, яка отримала гриф Міністерства освіти. Доти такі проекти мали статус регіональних і експериментальних. З перших днів і до сьогодні головним рушієм цієї роботи є настоятель студентсько-викладацького храму преподобного Федора Острозького протоієрей Василь Жуковський, який у світському житті є доктором педагогічних наук і деканом гуманітарного факультету Острозької академії. Поширення християнської освіти в українських школах він активно лобіює як член Громадської ради з питань співпраці з церквами і релігійними організаціями при Міністерстві освіти, а однодумців гуртує у всеукраїнській Асоціації педагогів з предметів духовно-морального спрямування, про створення якої оголосили в Острозі у квітні 2012-го. В інтерв'ю ZAXID.NETВасиль Жуковський розповів про міжконфесійну конкуренцію за вплив на вітчизняні школи та інтегрований світогляд як виховну концепцію для молоді, а також поділився побоюваннями щодо ризиків запровадження гендерної політики в українському суспільстві.

- Пане Василю, з огляду на певний відкат назад у гуманітарній сфері, який, на думку багатьох експертів, супроводжує курс нинішньої влади, цікаво проаналізувати: чи поширюється надалі викладання предметів духовно-морального спрямування чи навпаки, проникненню християнських цінностей в українську школу почали перешкоджати?

- Тут бачимо цікаву тенденцію. З одного боку, якщо брати кількість шкіл, де викладають предмети духовно-морального спрямування, то в масштабах України вона практично не змінюється. На вересень 2009-го — це було 19679 навчальних закладів, на кінець 2011-го — 20095. Як бачите, за два роки відбувся навіть незначний ріст. З іншого боку, в українських школах сьогодні викладають відразу кілька аналогічних навчальних курсів християнського спрямування: окрім власне “Основ християнської етики”, існують іще “Християнська етика в українській культурі” та “Етика. Християнські засади”. А нещодавно з'явився ще один предмет – “Біблійна історія. Християнська етика”, програма з якого запроваджена творчим колективом на чолі з архієпископом Полтавським УПЦ Філіпом і також отримала гриф Міністерства освіти. Тобто на сьогодні в Україні діє низка подібних між собою навчальних курсів. З одного боку, добре — це допомагає враховувати релігійний плюралізм. З іншого ж — не всі курси однаковою мірою достатньо забезпечені методичним матеріалом. Приміром, “Християнська етика в українській культурі” має забезпечення лише для 1-4 класів. “Біблійна історія. Християнська етика” також іще слабо забезпечена навчальною літературою. Найкраще навчально-методичне забезпечення має курс “Основи християнської етики”. Але тут є ще один нюанс: викладання цього курсу починалось саме на Заході України — у Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях. Тоді, в середині 90-х, біля витоків його розробки стояло чимало вірян греко-католицької церкви. Тому дехто і досі сприймає наш курс як конфесійно забарвлений. Хоча насправді це давно не так. Отриманню грифу Міністерства освіти передувала наша тривала спільна робота з різними конфесіями, з різними регіонами — до розробки програми було залучено загалом 19 авторів із 10 регіонів. Інша річ, що деякі конфесії не бажають, аби в тому чи іншому регіоні використовували саме міжконфесійний курс. Вони хочуть вкраплювати в навчальні програми певні маркери, які б вказували на ту чи іншу конфесію. Нерідко відбувається навіть серйозний пресинг...

Що саме ви маєте на увазі?

- Представники певної церкви, приміром, відкрито підходять до губернатора певної області, до директора інституту післядипломної педагогічної освіти в тій області і кажуть: ви маєте ввести в школах ось цей курс, а ось цей — не вводити. Бо ми стоїмо за цим предметом.

Неоднозначно сприймають подекуди й нашу роботу з підготовки вчителів християнської етики, яку ми проводимо по всій Україні. Річ у тім, що не в усіх областях місцеві інститути післядипломної педагогічної освіти спроможні самотужки готувати відповідні кадри. Ми ж, маючи півторадесятирічний досвід і відповідну наукову базу, готові робити і робимо це по всій Україні. Сьогодні немає жодної області, де б не працювали підготовлені нами вчителі. Причому найбільший попит на наші курси — саме на півдні і сході України. Ось цьогоріч, приміром, їздили на Херсонщину і Сумщину, підготували 120 педагогів. Але деякі конфесії вважають подібні наші візити зазіханням на їхню канонічну територію. Хоча ми насправді говоримо про спільні для всіх християн цінності. Повірте, невже ж Міністерство освіти, тим більше за нинішніх умов, надало б нашим розробкам відповідний гриф, якби ми були бодай трохи конфесійно заангажованими?!..

Я переконаний: сьогодні жодна християнська конфесія в Україні неспроможна самостійно реалізувати ті масштабні завдання з духовно-морального виховання молоді, які ставить перед християнами нинішній непростий час. В окремої конфесії, якою б потужною вона не була, просто не вистачить для цього потенціалу. Тому потрібно об'єднати зусилля. У важливих, основоположних питаннях ми повинні бути єдиними. Розділеними можна залишатись у нюансах. А ключове сьогодні — це не допустити дехристиянизації України, сповзання її у прірву бездуховності, втрати моральних орієнтирів, традиційних сімейних цінностей. Тут нам, християнам, незалежно від конфесійного поділу, немає що ділити.

- Але що вважати кінцевим результатом вашої роботи, як виміряти її ефективність? Один урок основ християнської етики на тиждень, який, до того ж, викладають факультативно — чи не замало для того, щоб вести мову про якісь якісні зміни у свідомості учнів, на які ви розраховуєте?

- Питання архіважливе. З одного боку, факультативний характер викладання курсу є річчю позитивною — і батьки, і діти мають з чого вибрати. Відбувається певне сортування людей: не сповідуєш християнських цінностей, не подобається курс — не ідеш. З іншого боку, існує небезпека, що, з огляду на факультативний характер предмету, його дуже легко вилучити зі шкільної програми, мотивуючи кризою. Немає грошей — факультатив закривається. Добре, що загальноукраїнська статистика такої тенденції наразі не засвідчує... Але постійне існування такої загрози — річ дуже прикра. Бо саме такий факультатив є одним із небагатьох, де здійснюється серйозне системне духовно-моральне виховання молоді.

Тепер — щодо одного уроку на тиждень. Зізнаюсь: мене теж спочатку брали сумніви — що здатен змінити цей один урок? Але згодом ми почали аналізувати дані досліджень, відгуки учнів, вчителів — і виявляється, що насправді відбувається величезний виховний вплив на дітей! Я почав думати: чому так? Як це відбувається? Вважаю, що це — велика таємниця Бога. Бог творить чудеса, бо ми дозволили йому працювати у душах дітей. І працює він не лише впродовж одного уроку, а цілий тиждень, просто на цьому уроці вплив Бога на дитячі душі підігрівається і підтримується. Іншого пояснення в мене немає.

У великих міських школах часто трапляється, що, приміром, 1-а клас вивчав основи християнської етики, а 1-б — ні. І коли вчителі приймають цих дітей після закінчення початкової ланки, то зізнаються: два паралельні класи відрізняються як небо і земля. Це виражається у поведінці дітей, у їхніх взаєминах із ровесниками, батьками, вчителями. У школах, де викладають християнську етику, - інша атмосфера, інша аура. Діти спокійніші, ввічливіші, у них зовсім інша поведінка, мова.

Фактично лише на цих уроках у школі діти отримують альтернативні світоглядні знання, лише тут вони можуть говорити про Біблію і розкривати вчителеві свою душу. Вчитель християнської етики сьогодні виступає для дітей у багатьох іпостасях — він і батько, і психолог, і педагог, і священик, і старший друг. Тому що багато дітей не знаходять належної компенсації для своїх духовних потреб в інших ситуаціях суспільства.

Але існує серйозна проблема: діти, які вивчають християнську етику, які є моральними, зазнають критики інших учнів, які не є такими моральними. Їм кажуть: “Як, ти не п'єш, не куриш, ти цнотлива у 16 років?.. Чому ти відрізняєшся? Не потрібно виділятись, будь як усі!..” Бачите, в аморальному суспільстві, де аморальність є нормою, дуже нелегко жити моральній особистості. Вихід, як на мене, у тому, щоб предмети духовно-морального спрямування викладали в усіх школах, а не факультативно. А якщо говорити ширше — маємо вести мову про інтегрований світогляд в українському суспільстві, тобто про створення та поширення такої виховної концепції, яка поєднувала б зусилля трьох інституцій — сім'ї, церкви та школи.

- Як саме ви це бачите?

- Думаю, не заперечуватимете того факту, що виховання цілісної особистості неможливе без формування у неї глибоких духовних цінностей. Саме вони є найважливішим стрижнем у житті людини, тією основою, завдяки якій вона може цілісно розвиватися. Хто може сформувати ці цінності? Сім'я, церква та школа. Що бачимо сьогодні? Виховне значення сім'ї як традиційного осередку духовно-морального виховання різко зменшується. Сім'я дедалі більше програє виховну конкуренцію телевізору, комп’ютеру та мобільному телефону. Чимало сімей є неповними, батьки розкидані по світу у пошуках заробітку, часто є некомпетентними у вихованні дітей. Відтак — перекладають виховну функцію на школу. А школа тим часом здебільшого просто дає знання. Духовним світом дитини, метою, бажаннями, переживаннями там мало хто цікавиться. Престиж вчительського фаху похитнувся. Працювати до школи сьогодні часто ідуть не за покликом серця, а просто для того, щоб мати бодай якусь роботу. Тому так часто бачимо вияви байдужості вчителів до дітей. А церква, яка могла б заповнити цю прогалину, часто не виявляє достатньою мірою свого місіонерського, освітнього та виховного потенціалу. Громади зазвичай більше зайняті міжконфесійною боротьбою, ніж соціальною роботою. Саме тому архіважливо поєднати зусилля цих виховних інституцій. Ми з однодумцями нещодавно створили громадську організацію, яку так і назвали — Інститут інтегрованого світогляду українського суспільства. До його роботи саме й залучені всі сторони виховного процесу — священнослужителі різних конфесій, шкільні вчителі, вишівські науковці і найкращі студенти-релігієзнавці.

- Пане Василю, від загальних речей хочу перейти до конкретики. Вашому сину, якщо я не помиляюсь, дев'ять років...

- Так.

- Особисто він вивчає у школі християнську етику?

- На превеликий жаль, не вивчає. Я намагався посприяти запровадженню цього курсу в їхній школі, але чомусь вона не прижилася. Спочатку щось викладала вчителька, а потім припинила. Не все, на жаль, залежить від мене... Дуже багато залежить від особистісного чинника — позиції керівництва відділу освіти, директорів шкіл... Директор не зацікавлений, батьки не тиснуть — і предмету немає. А директор не зацікавлений, бо не хоче мати мороки. Простіше відкрити факультатив з англійської чи інформатики. Все-таки християнська етика — річ делікатна, нова, треба бути відданим цій ідеї...

Знаєте, я пригадую перші курси для майбутніх вчителів християнської етики, які ми проводили в Острозі в середині 90-х. Ми тоді ще не мали досвіду, запросили зі Львова Олега Огірка (доктор філософії, доцент кафедри філософії Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій, — прим. авт.). Він приїхав і якийсь час навчав педагогів у нас в академії. Директори шкіл скерували тоді таким, знаєте, напівсиловим методом 65 вчителів, щоб вони послухали про абсолютно новий на той час предмет. Із 65 педагогів, які пройшли через цей курс, залишилось і дійшло до отримання диплому лише троє.

- Настільки складним виявився для них цей курс?

- Настільки народ був незацікавлений і духовно слабкий. І це актуально досі.

-Але ж християнство — це природно для більшості українців, ті самі директори провінційних шкіл, про яких ви говорите, є християнами, у церкву ходять, паски святять. У чому проблема?

- Директори бояться, що прийде, знову ж таки, представник якоїсь конфесії і скаже: а чому саме такий предмет ви взяли до вивчення, а не “наш”? Навіщо людям зайвий клопіт?

...Хоча, знаєте, на фоні того натиску псевдокультури, який відбувається нині — я думаю, краще хай прийде представник будь-якої християнської конфесії і викладає будь-який курс. Бо, якщо цього не станеться, завтра прийде гендерист і буде нав’язувати нашим дітям американську псевдокультуру, чужу нашим моральним цінностям.

...Уже сьогодні мій син-третьокласник приходить зі школи і починає розповідати, що він чув від однолітків про презервативи, аборти... Уявіть собі: діти в такому віці ще про це не думають, а їх уже цього вчать, штучно підігрівають їхній інтерес через ЗМІ, через масовану пропаганду...

- Бачу, ви насторожено ставитеся до слова “гендер”. Що саме вас у ньому лякає?

- Гендерна політика у тому розумінні, в якому нам її сьогодні нав’язують із Заходу, - це небезпека для традиційних сімейних цінностей, суть якої ми ще до кінця не усвідомили. Бачте, зло завжди прикривається благими намірами, спекулює на низьких почуттях — обмані і гордості. Гендер у своєму останньому варіанті і розумінні вже торжествує перемогу у США і багатьох країнах Європи, а нині посилено веде наступ на Україну. “Що вам, люди, вроджені біологічні характеристики, ви самі маєте визначати, ким вам бути — чоловіком чи жінкою”, - говорить зло у ХХІ столітті. Така постановка питання суперечить самим основам християнської моралі.

Мені припало до душі порівняння, яке вжив на одному з круглих столів президент Всеукраїнського союзу християн віри євангельської Михайло Паночко: якщо у ХІХ столітті Європою блукав привид комунізму, у ХХ — привид фашизму, то сьогодні маємо справу з третім привидом — привидом ЛГБТїзму (ЛГБТ — скорочення від “лесбіянки-геї-бісексуали-транссексуали — прим. авт.). І цей привид може виявитися страшнішим за два попередні, тому що це не просто шкідлива ідеологія, це удар по самих основах моральних цінностей людського роду, закладених два тисячоліття тому.

- Пане Василю, але ж достатньо відкрити будь-який довідник, щоб прочитати: поняття “гендер” трактують як свого роду “соціальну стать”, певний набір ролей, які виконують у суспільстві жінки й чоловіки. Ролі ті можуть або збігатися із суто біологічними статево-рольовими стереотипами, або суперечити їм. Гендерні відмінності формуються в дітей у процесі того, як вони опановують ролі відповідно чоловіків або жінок, від перших днів народження і насамперед до досягнення статевої зрілості. Перепрошую, де ж тут про гомосексуалізм?..

- Тлумачення, які ви цитуєте, - це те, з чого починались розмови про гендер. Рівність прав чоловіків і жінок, надання жінкам ширшого доступу до участі в громадсько-політичній діяльності... Але це – “вчорашній день”. Сьогодні поняття гендеру спотворене і на перший план виносять зовсім інше: біологічна стать може не відповідати статі соціальній. Мовляв, неважливо, чи ти народився чоловіком, чи жінкою – важливо, ким себе відчуваєш. Під виглядом боротьби за права людини і демократію у Європі та США, а останніми роками і в Україні, пропагується терпиме ставлення до одностатевих відносин, легалізація одностатевих шлюбів. Мовляв, такі союзи треба прирівняти до традиційних сімей, надати їм право усиновлювати і виховувати дітей. Саме так відбувається повільне руйнування сім'ї, основної ланки держави. Наслідки гомосексуалізму очевидні: поширення СНІДу, демографічна криза, виродження нації.

Поширенню такої практики може сприяти і запровадження в Україні так званої  “ювенальної юстиції”, яку лобіюють ті самі “борці за гендерну рівність”...

- Уточнімо таке: мова йде про західну модель правосуддя у справах про правопорушення неповнолітніх. У низці країн для роботи існує так звана “служба пробації” - спеціалізована структура, на яку покладається виконання покарань, не пов'язаних із позбавленням волі. Така собі державна інспекція з нагляду за “проблемними” сім'ями. Принаймні так усе це виглядає в тих матеріалах, які поширюють в Україні європейські інституції, котрі опікуються гендерною проблематикою. Чим же, на ваш погляд, запровадження такої системи загрожує Україні?

- Ювенальна юстиція передбачає можливість позбавити батьківських прав за речі, які впродовж віків були поширеними у наших сім'ях — приміром, батько підвищив голос на дитину. Або в дитини поганий настрій. А тут у суто сімейні відносини втручається юридичний механізм. Сьогодні прихильники цієї системи діють хитро — відкривають гарячі телефонні лінії для дітей, проводять пропаганду через школи — працюють хитро, заплутано, прикриваючись високими міркуваннями гуманізму, загальнолюдських цінностей... А в кінцевому підсумку, якщо не бити на сполох сьогодні, ми прийдемо до того, що в Україні непомітно під виглядом виконання міжнародних зобов'язань, вибудують цілу систему, яка дозволятиме вилучати дітей із сімей у разі найменшої конфліктної ситуації. Батьки насварили на дитину — вона, навчена у школі, зателефонувала за номером “гарячої лінії” – приїхали і забрали її від батьків. Далі передали під нагляд служби пробації — і зрештою віддали на усиновлення гомосексуальній парі з-за кордону. А до складу служб пробації, за браком відповідних фахівців, легко потраплять представники громадських ЛГБТ-організацій, і все, справу, вважайте, зроблено!..

- Тобто, на вашу думку, вся ця система має кінцевою метою створення легального механізму для передачі українських дітей закордонним одностатевим парам?

- А для чого інакше?!.. Для чого їм наші діти? Чи ви думаєте, що такі добрі, такі високоморальні, що нашими дітьми щиро цікавляться?

Розумієте, ви собі навіть не уявляєте, наскільки сильно це лобіюється, наскільки великі кошти і сили кинуті проти України та Росії, щоб запровадити все це у нас... Я нещодавно довідався: підтримка гендерної політики є однією з умов надання Україні позик Всесвітнім банком реконструкції і розвитку. Я не виключаю, що президент під тиском Всесвітнього банку здасться і запровадить відповідні закони...

- Але ж якщо прагнемо інтегруватись до Європи — мусимо адаптувати своє законодавство до європейського та світового...

- Так, але багато їхніх законів є гендерними. Завтра наприймають таких законів, що прийдуть до мене двоє геїв і скажуть: “Обвінчай нас, отець Василь!” Я не хочу, не можу, це суперечить моїй вірі, моїм переконанням! А вони — скаргу на мене, і все, на перший раз — штраф, на другий — в “каталажку”! Порушив права сексуальних меншин... У США в деяких штатах це вже є — одностатеві шлюби узаконені, і священик не має права не обвінчати таку пару!

- Навіть якщо уявити, що в Україні одностатеві шлюби також дозволять — хай живуть собі, якщо не заважатимуть іншим...

- Якби ж то!.. Представників  секс-меншин порівняно мало, але вони надзвичайно активні,  почнуть залучати інших. І це все вже поруч із нами. Нещодавно прихожанка мені розповідала: приїхав до нас за обмінною програмою 16-річний хлопець із Канади, потрапив до лікарні і каже: не оглядайте мене там, не дивіться, я ще не визначився зі своєю статтю...

-Він міг просто пожартувати!

- Вони всі нібито придурюються, але, якщо не сприймати ці загрози всерйоз, завтра може бути пізно. Саме тому ми з однодумцями вже сьогодні б'ємо на сполох, проводимо круглі столи, намагаємося “проштовхнути” звернення до парламенту на підтримку рішення Львівської обласної ради, яка ще наприкінці минулого року виступила з вимогою до найвищих органів влади не допустити запровадження гендерної політики в українській освіті... Але відчуваємо серйозний спротив.

Знаєте, попри те, що абсолютна більшість українців є християнами, парадокс полягає у тому, що ці віруючі християни не хочуть допускати християнські цінності у своє життя, у свої сім'ї та школи. Пригадую зі Святого Письма, як одного разу до Христа привели дітей, щоб він помолився за них і благословив, а учні, апостоли, які вже багато місяців ходили з ним, слухали, бачили чудеса, почали перешкоджати дітям приходити до Христа. Христос обурився і сказав учням: “Не забороняйте дітям приходити до мене, а дозволяйте, бовтаких є царство Боже”. Минуло дві тисячі років, а мало що змінилося.

 "Zaxid.net", 18 червня 2012 року